ця дівчина ніби вміла сміятись і пустувати, але її очі жахали думку. Як ті пророчиці, яких трусить демон, вона скоріш дивувала, ніж подобалась. Всі вирази проносились раптом, як блискавки, по її рухливому обличчі. Може, вона захопила б пресичених людей, але юнак її б злякався. Це була колосальна статуя, що впала з бані якогось грецького храму, дивна на відстані, але груба, коли дивитися зблизька. Проте її блискавична краса мала збуджувати безсилих, її голос — чарувати глухих, її погляди — оживляти старі кістки; тому Еміль рівняв її трохи до трагедії Шекспіра, як чудесний арабеск, де радощі кричать, де кохання має щось дике, де чарівність грації і вогонь щастя ідуть за кривавими вибухами гніву, вона як чудовище, що вміє кусати, пестити, сміятись, як демон, і плакати, як янгол — імпровізувати в одних обіймах всі спокуси жінок, але не меланхолійні зідхання і чарівну скромність діви; потім в один момент заревіти, розідрати собі живіт і знищити свою жагу й свого коханця; нарешті, заподіяти смерть самій собі, як народ у повстанні. Одягнена в оксамитову червону сукню, вона топтала байдужими ногами кілька квіток, що впали з голів її подруг і недбайливою рукою протягала двом друзям срібне блюдо. Горда із своєї краси, горда, може, із своїх пороків, вона показувала білу руку, що виразно виступала на оксамиті. Вона була тут, як цариця насолод, як образ тієї людської радости, що розкидає скарби, зібрані трьома поколіннями, що сміється з трупів, глузує з предків, розчиняє перли і трони, перетворює молодих людей на старих і часто старих на молодих; як образ тієї радости, що дозволена тільки втомленим велетням влади, змученим думкою, або тим, для яких війна стала тільки забавкою.
70
