троє дітий. З того часу почалось в їх хатї правдиве пекло. Не було години, щоби між зведеними дїтьми не було бійки, не було години, щоби батько і мачиха не сварились — мачиха ненавидїла Тараса — нераз покарано Тараса за те, що накоїли дїти мачихи. Оден з тих случаїв розповідає сам Шевченко. В хатї єго батька стояв на кватирі салдат — і єму пропало десь три золоті. Салдат наробив крику — стали шукати злодія, а мачиха, підозрінє звалила на Тараса. Дармо божив ся і присягав, що не винен — мачиха все своє і своє. Малий Тарас втїк з хати і сховав ся в садї сусїда в корчи калини — крім сестри Ірини нїхто не знав де він. Ірина крадкома приносила єму їсти і пити, і так через чотири днї ховав ся він — пятого підглянули єго мачишині дїти. Тараса зловили взяли на спитки, звязали руки і ноги і стали бити різками. З болю Тарас признав ся, хоч і нїчо не був винен. — А як звеліли показати місце, де сховав гроші і не міг сего вчинити, били знов та замкнули в комору. За якийсь час доперва показало ся, що гроші вкрав мачишин Стефанко, та сховав в дуплі старої верби. Така несправедливість вразила би хоч кого — а тим глубше вразила она нїжне серце Тараса. Нїчо дивного, що згадка сего горя лишила ся в душі у него ще з молодих лїт, та з сумом згадує він про се.
