пієк за вичищенє чобіт. Колиж відвідав єго брат Микита, Тарас дав єму на дорогу всї ті гроші. За сей дар не забув Микита нїколи. „Що то за добра душа була“ розказував. „Я єго колись так бив малого, добре бив, а він віддав мені послїдні свої гроші“.
В пекарнї показало ся, що з Тараса нїяк не буде кухаря. Він мив посуду, шурував кітли — а як тілько найшлась хвилина часу — малював, що попало. Векорі Дмитренко звелїв під конець року 1829 надїти на него дрилїхову куртку та широкі шаравари та відіслав до Вільна, де перебував тоді молодий пан Енґельгарт.
Тут став він паньским козачком.
Обовязком козачка, Тараса, було сидїти мовчки в кутку передпокою, доки не чує паньского голосу з приказом подати панови люльку, що стояла коло него, або налити шклянку води. Всидіти Тарасови мовчки і не ворушити ся, се годї було і погадати. Тарасова натура не могла сего втерпіти — сидячи співав він тихцем піснї, або відрисовував образи, що висїли по стїнах. За сю скорість до малюнків довело ся раз Тарасови болюче відпокутовати. Раз в зимі пан і пані поїхали на баль. В домі все затихло, поснуло. Тарас засьвітив сьвічку, розпостер свої малюнки та почав відрисовувати образ козака. Час летів незамітно — аж ту
