ми були: Костомаров — відтак славний історик — і Кулїш — поет історик, — дальше Михайло Максимович, Дмитро Пильчиків, Василь Білозерский. Всі они, переняті письмом сьвятим наукою християньскої віри, що наказує любити всїх ближних задумали всїми силами ширити гадку визволеня народу з кріпацтва — і сю ідею проповідували они між осьвіченими україньскими панами. Між сих людий увійшов Тарас Шевченко, котрого серце як найгорачійше бажало сего самого, свободи для свого дорогого собі народа, котрого поезиї проповідували те саме — мож і ясно поняти, длячого приняли они єго так горячо, обняли мов рідного брата та почали заходити ся, щоби дати єму можність постійно зістати в Кієві. Ім удало ся найти для него місце при археоґрафічній комісиї, що до своїх видань потребувала образованого маляра, щоби їздив по Українї та збирав рисунки старих церков, монастирів. Сю роботу поручено Шевченкови. Заки однак вироблено єму се місце, він поїхав у свої рідні сторони. У Кирилївцї відвідав сьвященника Кошицю, в котрого колись служив за наймита; всї приймали єго радо, та лише дивувались, що все розпитує ся про „голодрачцїв“, про „старцїв“, дїдїв та простих людий. Єго бідний нарід більше обходив, як люде богаті — голодранцї, більше як красно прибрані пани, а хоч
