Новий 1848. рік зустрів Тараса, неначе того Іова на гноївцї. „Лихо дїє ся зі мною“, пише він до Лизогуба — „та не одно, а всї лиха впали на мою голову: одно — те, що нудьга і безнадїя давить моє серце, а друге що нездужаю. З того часу як привезли мене в сей край, перетерпів я ревматизм і цингу, а тепер зуби і очи болять, що не знаю де дїти ся, і чи не чудно, скажіть — як принесли ваш лист, менї полегшало так, що на третий день менї вже можна було писати отсей коротенький лист.
Листи від дорогих другів, листи та звістки з дорогої Вкраїни се була одинока розрада та потїха — а між тим єму трохи полегшало в неволї. Коли шеф жандармів Орлів допитував ся, як поводить ся Шевченко, відповів ґенерал начальник бриґади, що Шевченко поводить ся бездоганно, і що заслугує на те, щоб єму дали дозвіл малювати. Вскорі зложило ся так, що Тарас покинув Орску кріпость, бо єго придїлено до експедициї, яку висилано над море Аральске, щоб описати єго береги. З Орска вислано до Раїму цїлий віддїл оренбурского війска під проводом капітана Вутакова — а сей знаючи талант Шевченка попросив ґенерала щоби до експедициї придїлив Шевченка: він мав змалювати береги Аральского моря.