роколистими лопухами. А в тім потічку під нависаючими лопухами купає ся білявий хлопчина — викупавшись перебігає він долину і леваду, вбігає в тинистий сад і падає під першою грушею або яблонею і засипляє правдиво спокійним, твердим сном. Проснувшись, дивить ся на гору, дивить ся, дивить, а далі питає сам себе: а щож там дальше за горою? чи там не ті зелїзні стовпи, що підпирають небо? А що — колиби пійти подивити ся як то они єго підпирають. І не надумавшись встає іде через долину і леваду просто на гору. І от, виходить за село, пройшов царину, дальше з двоє гонів ноля; на поли стоїть висока могила. Він видрапує ся на могилу, все щоби подивитись, чи далеко ще до тих зелїзних стовпів? Стоїть хлопчина і розглядає ся на всї сторони. На сю сторону села, на сю села, лише з темних садів виглядають три голови церкви, білим зелїзом криті. Задумав ся хлопчина нї — думає — нинї пізно, не пійду вже до тих зелїзних стовпів — виберемо ся завтра в ранці, коли нянька до череди пожене коров. Нинї одурим Миколу, скажу, що бачив зелїзні стовпи, ті, що підпирають небо. І при тій радістній думці похитнув ся на могилі і скотив ся коміть — головою на землю. Уставши на ноги не розбирав довго по котрім боці могили зсунув ся, а просто, куди бачили очи вибрав-
