Коли пришле ще посланця погуби:
Візьме дружину, — дитя моє любе, —
І сам піду я вкінці перед Бога.
Доня! — Про доню не смів я гадати!
Про неї серця не їла трівога.
Роскішна була у мене! цвіт мяти!
Втішна, як брала — під жар мої скрані
Вхолоджувати в лөлійні долоні,
Коли зробивши сніжні шовкоткані,
Довкола кедру снувалась бжолою,
Усе трудяща в безлюднім вигоні.
Глянь! і той пояс, блискучий дугою,
Ткала що-вечір, то сонішним ранком —
І так злотистим волоссєм-серпанком
Зір прислоняла, що зрів я на неї
Мов би на рожі крізь сонце і сльози.
То було сонце хатини моєї!
Вона, мов ангел-хранитель в день грози
І немовлятко в колисці горнула
І бігла, де лиш риданнє зачула;
І всі удари в батьків — орюмала,
Всі сльози наші — на коси узяла.
Десять днів-ночий пройшло так помалу,
Що смерть могла вже до звізд відлетіти.
Вже других десять у вічність запало —
І всім нам стала надія зоріти…
Втихло по дітях велике риданнє,
Тридцяте ми налічили світаннє.
Вкінці я памяти збувся в знесилю
І в ніч поклавшись заснув я на хвилю.
У сні, сповиті в імлистій заслоні,
В наметі вздрів я усопші дві доні.
Прийшли, за руки узялися обі
І привітавши мене миром в гробі,
Пішли, очима сумними світючі
Вітати діти, в наметі дрімучі.
Йшли тихо, звільна, схилялися низко
В мамине ложе, в дитячу колиску;
Потім, на мою найменшу дівчину
Обі долоню поставили сину!
І серед крику на вмерлих і клятви
Буджусь і кличу: Гатфе! моя Гатфе!
