сила, а ще й дядьком зве. Який я тобі дядько? Нехай Бог боронить і заступить од такого небожа!“
Скочив чоловік у віз, аж ноги задер у возі з переляку. Батіг свиснув. Віз покотився, зостався я сам серед шляху. Іду шляхом за возом та й плачу. Зайшов я вже далеченько, бо мені неначе памороки одбило, але сльози перестали литись. Я став та й роздивляюсь, куди це я зайшов. Дорога повилася далеко-далеко між житами, а далі піднялась на гору та й сховалась в ліс. Глянув я на ту гору та й догадався, що я йду не в село, а одхожу од села. Я озирнувся назад і глянув на село. Село мені здалося ніби не наше, бо з цього боку я ніколи й не бачив нашого села, а коли може й бачив, то не доглядався. Дивлюся я, од шляху повертав між житами втоптана стежка просто до хат. Я повернув тією стежечкою та й неначе пірнув у жита.
Іду я тією стежечкою, як у лісі. Мені нічого не видко, тільки небо синіє надо мною. Коли гляну, проти мене йде молодиця. Вгляділа мене та як крикне: „Ой Боже мій! Дух Святий з нами“; повернула назад та як дремене! тільки жито за нею слідком зашелестіло. Вона біжить, а я й собі біжу за нею, радий, що стрів живу людину. „Дядино! дядино! тітко!“ кричу я до молодиці, а вона біжить і не оглядається. Що це таке зо мною сталося, що мене люде жахаються та втікають од мене! Переночував під мостом та неначе й сам чортом став, коли од мене люде одхрещуються.
Вийшов я з жита, перебіг через шлях та й пішов улицею по селі. Дивлюсь я, молодиця вбігла в двір та й ускочила в сіни, ще й двері за собою причинила. Я й собі пішов до того двору. Коли як вискочать з двору дві собаки та так і кинулись до мене. Я махаю руками, вони капосні от-от вхоплять мене за руки. Я з переляку видерся на тин, сижу та й душі в собі не чую. А собаки аж на тин скачуть, але до мене не достають. На моє щастя одчинились сінешні двері і звідтіль вийшла старенька бабуся, а через поріг боязко виглянула й молодиця.
