тись під важчим Максимом. Тільки дійшов він до середини, як дошка спорснула з каміня, де лежала кінцем, — і Максим, тільки ойкнувши, полетів у воду.
На його щастя, річка тут мілка була, і він тільки скупався в одежі. Мокрий і якийсь прилизаний, він на силу виліз на берег і цокотів зубами не так від холоду, як з переляку. Одежа на йому облипла, з неї патьоками лилась вода, лишаючи на піску сліди. Максим одразу якось поменшав і мав нещасний вигляд.
— Що його робити? — бідкався, зубом на зуб не попадаючи, наш рибалка. — Холодно так, а до дому й не потикайся: достанеться, що так задріпався.
— Добре задріпався, — як хлющ, і ниточки сухої нема! — озвавсь Павлусь, якого й сміх розбирав, дивлючись на скупаного товариша, і сором чогось було на його глянути.
— Роздягайся мерщій, — знайшов нарешті раду Павлусь, — та розстеляй одежу на піску. Одежа хутко висохне, а ми тим часом покупаємось.
Хлопці так і зробили: пороздягалися, розстелили Максимову одежу сушитись, а самі полізли в воду.
— А що, злякався, як у воду летів? — питав Павлусь.
— Еге, ти б не злякався! Йдеш собі ані гадки, аж тут зненацька — геп!
Довгенько полоскалися в воді хлопці, борюкались, один на одного хлюпали, качались на піску, такому теплому, аж гарячому. Сонце припікало здорово, і хутко Максимова одежа була вже тільки-що вохка. То й рибалкам надокучили вже і риба, і купання, — потягло до біганини, до гурту… Вони поодносили вудки і спійману рибу до Максимової хати, а сами побігли на луки, звідки доносився до них спокусливий гомін дитячих голосів…
Живе собі на степові
Вбогая вдовиця,
В неї дочка — мила, гарна,
Як та чарівниця.
Росте вона що-години,
Росте не літами.
Що зігляне кругом себе,
То й питає мами.
