От, мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
— Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка, — це ж моя матінка снідати принесла!
Пливе… Пристав до бережка, наївся, напився, одіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибки ловити…
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега, та й давай гукати товстим голосом:
— Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він чує…
— То ж не моєї матінки голос! пливи пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику далі!
Махнув весельцем, і поплив.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля.
— Ковалю, ковалю! скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати.:
— Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати: „Ближче, ближче, човнику, до бережка — то ж мені моя матінка їсти принесла!“ Та й приплив до бережка. А змія його хап! — з човна та й понесла до своєї хати.
