Ох, як то нудно дітям в хаті! Мама гуляти з ними не може, — вечерю готує. А татко не йде та й не йде. Вже Оксанка з Вусиком встигли і посваритися і навіть штовхнути злегенька одно одного, — бо так же таки нудно!
Аж ось двері — рип! — і входить тато.
Обоє радісно кинулись до його,
— Та заждіть, я з холоду. Нехай обігріюся! — каже тато, одмахуючись од маленьких пустунів руками.
Та не встиг він обмерзлі вуса як слід витерти, як ті пустуни були вже на йому: одно на колінах, а друге вмостилося на плечах, обхопивши руками татову шию.
— Та чого ви обсіли того тата; дайте йому передихнути, він же втомився! — каже мама.
— Нічого, нехай! — каже тато, поглядаючи на дітей веселими очима.
— Нічого! Нічого! — закричали діти слідом за батьком. — Тату, казочку!
— От тобі й на! Так-таки зразу вам і казочку! — сміється тато.
— Казочку! казочку! — провадили своє діти.
— Ну, добре! каже тато. — Я вам скажу казочку та таку довгу, що й кінця їй немає. Казати?
— Казати! Казати — зраділи діти.
— Слухайте ж. От вам казочка зо дві тисячі волів. Гнав раз один чоловік дві тисячі волів на ярмарок. Та й прийшли вони до одної кладки, а по тій кладці міг лиш один віл іти. Та й вони ідуть та ідуть, ідуть та й ідуть.
— Ну, а далі що було?
— Та пождіть, нехай перейдуть. Та же то дві тисячі волів, на те треба часу.
— А то багато — дві тисячі? І довго вони будуть іти? — питають діти.
— О, багато! До самого ранку не перейдуть!
— Ну, то другу, другу казочку!
— Добре! — згодився тато. — Слухайте.
