„Не плач, діду, не плач бабо!
Я вам друге яєчко знесу, —
Та не просте, а золоте“.
— Ну, буде вже казочки слухати! — сказала мама, кладучи на стіл вечерю. — Гайда вечеряти!
Діти таки хотіли б послухати казочку, але зо столу так смашно запахло, що вони кинулись до вечері.
Був собі чоловік удовець і мав він дочку. Та й оженився він теж на удові, а в тої удови так само була дочка. От живуть вони всі вкупі. Дуже баба не любила дідової дочки, — сказано, як мачуха.
Ото й почала баба дідові гризти голову, що „твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки все гуля та спить товстим сном, а ти ще й жалуєш: ти б лучче, ніж мав би жалувать її, то б наняв де-небудь, то, може, й було б що з неї.
— Де я найму її? — каже дід.
— Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
Ото як докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо що-дня одно товкла: „веди та й годі!“ — ото нічого було робить дідові: треба везти, хоч і жалко.
От зібрались і пішли, і зайшли у великий ліс. Ото дочка дідові й каже:
— Верніться, тату, додому, — я й сама піду, десь знайду собі службу.
— Добре, — каже дід. Попрощався і вернувсь; а дівчина пішла собі.
