От їде — і так їй схотілося пити, що Господи! От подумала: „Заїду до тії кринички, що я чистила, то, може, там напюсь“. Ото заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухль. Стала та дівчина пити — аж то не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не пила. От набрала повнісіньке барильце додому, та й кухлика не забула. Ото поїхала далі.
Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на їй яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! Ото яблунька й каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обханючила.
Дівчина сказала: „Спасибі!“ та під'їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик.
Ото приїхала та дівчина додому та й гука:
— Ідіть, тату, забірайте худобу!
От вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його; він зрадів, побіг до неї, та й каже:
— Де ж ти, дочко, була?
— Служила, тату, — каже дочка. — Зносьте худобу!
А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то гарне, а то ще краще!
Ото побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!
Ото як докучила дідові, що-дня це кажучи, — сказано, зависть бабу взяла, — то він сказав:
— Нехай убірається, поведу.
Ото попрощались і пішли дід з бабиною дочкою. Зайшли у ліс, дід і каже:
— Іди ти дочко, а я вернусь додому.
— Добре, — відказала бабина дочка, і розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
Ото іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть яблунька та й каже:
