— Чому не зумію, — відказала дівчина: — ви мені раз роскажете, а вдруге сама знатиму.
— Ось, що, дівчино, — каже жінка, — яка твоя робота: оце тобі казани — рано й вечір нагрій окропи, та не гарячі, щоб тільки тепленькі; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань ва порозі, двічі свисни, тільки не бійся, — то до тебе позлазяться всякі звірі і, гадини, і жаби, та наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
— Зумію, — відказала дівчина.
Ото поторгувались, а ввечері бабина дочка затопила піч, приставила окропи, а як закипіли казани у ключ, мов грім загремів, — бо казани великі були, — тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди, та й замішала не пійло, а лемішку, та й висипала у корито, сама стала на порозі, свиснула двічі… От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Ото кожне до корита — та ухватить, та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались і повивертались та й не встають, та пішла до хазяйки та й каже:
— Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, що наїлись та полягали, та й не встають?
— Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку, та стрімголов на двір… Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
— Ох, Боже мій! що ти наробила? ти їх попекла!
От лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як кінчився бабиній дочці рік, то вона ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню а гадюками печеними і випровадила у ліс.
От поїхала бабина дочка додому, та й не знає, що матер, везе. Ото їде бабина дочка, радіючи, що в неї буде теі що в дідової дочки є.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те ж криничка: вода так і ллється; вона
