туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на їй так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та таки гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: „Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу. Ото тільки що підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершок, а яблунька й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Коли дивиться, аж біжить собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще її шлюфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб одняти намисто, а собака й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш од мене намиста брати!
Та й побігла собі. А бабина дочка заплакала та й поїхала до дому.
Ото приїхала у двір до батька та, й гука:
— Ідіть, тату, заберіть худобу!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться, — аж дочка приїхала, дуже обоє зраділи, ухватили її в хату, унесли й скриню. Ото як одчинять, подивляться, — аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
— Дочко, що це таке? — бо й полякались обоє. Тоді бабина дочка стала росказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як росказала все те, то баба сказала, жалуючи:
— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще хвалити Бога, що хоч жива прийшла.
