Жив собі дід та баба. Дід служив та заробляв не багато,а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні — нічого не мають; що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда:
— Зроби та й зроби мені, діду, соломяного бичка і осмоли його смолою.
— Навіщо тобі той бичок здався?
— Зроби, вже знаю на що.
Дід — нічого робить — взяв, зробив соломяного бичка й осмолив його смолою.
Переночували. От, на ранок баба набрала мичок і погнала соломяного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:
— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Поти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь; наскочив на бичка:
— Хто ти такий? — питає, — скажи мені!
А бичок і каже: „Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений“.
Ведмідь каже: — „Коли ти соломяний, смолою обсмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!“
Бичок нічого, — ведмідь тоді його зараз за бік, давай смолу оддирати. Оддирав, оддирав та й завяз зубами, та й ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка бо-зна куди! От баба прокидається — аж бичка й нема. „Ох мені лихо велике! де це мій бичок дівся? мабудь, він уже додому пішов.“ Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:
— Діду, діду, бичок наш ведмідя привів!
Дід вискочив, оддер ведмідя, взяв і закинув його в погріб.
