Був собі котик та півник, і дуже вони любили одно одного. От і почали жити вкупі, в одній хатці. Жили собі хорошенько, — котик у скрипочку грає, а півник пісеньки співає. Котик іде якої їжи здобувати, а півник дома сидить та хати глядить.
Отже котик було як іде з дому, то й наказує:
Гляди ж, півничку, сиди в хаті, та нікого не пускай, і сам не виходь, хоч би хто й кликав.
— Добре, добре! — каже півник, та засуне хату й сидить, аж поки котик вернеться.
Тільки навідала півника лисичка та й задумала його виманити, бо вона ласенька до курятинки! От і хитрує, як би тут півника виманити з хати. Підійде під віконце, як котика нема дома, та н підмовляє: — Іди, півнику, до мене! Що у мене золота пшениця, медяна водиця!
А півник їй одмовляє: — „То-ток, то-ток, не велів коток!“
Бачить лисичка, що не виманить так півника, та прийшла раз у ночі, насипала півникові по-під вікном золотої пшениці, а сама засіла за хаткою та й дожидає. — Отже котик собі пішов, а півник глянув у віконце, коли під хаткою пшениця розсипана, така хороша, і нікого нема. Понадився півник на ту пшеницю! Дума собі: „Піду лиш я трошки поклюю! Адже нікого нема, не страшно. Я поклюю, та й знов хатку сховаюся“.
Вийшов півник. Клює собі пшеничку, клює… А лисичка підкралася та й схопила півника за хвіст. Несе його, а він кличе котика — співає:
Мій котику,
Мій братіку!
Несе мене лиска
По каменю-мосту,
На свойому хвосту,
