Бідна мати аж закудкудакала з ляку, таке почувши.
— Дитино моя, — каже, хто се тобі таку дурницю в голову вкинув? Твій батько ніколи з свого села не виходив, дарма що кращого півня на всім світі немає. Чого тобі й бажати, як наш двір? У царя краще тобі не буде. Глянь, яке гноїще гарне, яке зерно нам смашне посипають, яке затишне сідало в нас, і сімя, слава Богу, не маленька, і всі тебе кохають.
— Байдуже мені — одрізало Півпівника. — Брати мої і сестри — сільська темнота.
Бачить бідолашна мати, що̀ воно за упряка, та й каже:
— Хоч же послухай моєї доброї ради, моя дитино. Як підеш у мандрівку, то оберегайсь у світі тих людей, що кухарями звуться, та й куховаркам на очі не навертайся, бо все то лихі наші вороги. Тепер же, синочку, нехай тебе береже Господь. Іди собі, коли не хочеш з нами жити.
Рушило Півпівника в дорогу. Прийшло воно до рівчака, а діялось се діло серед літа, так рівчак мало не зовсім пересох, і дітвора його гребелькою пересипала. Побачив рівчак подорожнього та й каже-дзюрчить такі слова:
— Ти бачиш, братіку, як я заслаб, насилу ворушусь; немає в мене сили і дітську гребельку прорвати, щоб вона мене не зупиняла. Визволь мене сеї біди, розгреби своїми кіхтями пісок на греблі.
А Півпівніка йому одказує:
— Не хочу розгрібати! Що я тобі за робітник?
Далі стріло воно на дорозі вітра. Лежить бідаха вітер, ледве дише.
— Любе моє Півпівника! — каже він подорожньому. — На віку, як на довгий ниві, всього трапиться, треба нам помагати один одному. Бачиш, як мене спека полуденна одоліла. Коли б ти мене тілки трошечки од земли свїми кігтями підкинуло та ще крилом піддало, то я й піднявсь би в гору і полетів у свою сторону. Там тільки дадуть мені поїсти, так я знов увійду в силу.
— А забув, — одказало Півпівника, — як ти було мною гордуєш, та хвіст мені куйовдиш та ростопіруєш, мов тому
