ніла легко, і з милим усміхом поздоровляла їх, повторяючи півголосом:
„Спасибі, дякую“.
Для особи, що ціле життє перевела в Америці, в краю цілковитої рівности, сі покірні привіти були новою і несподіваною річею. Тому в першій хвилі пані Ерель чулася тим збентежена. Але в простих словах тих людий чути було прихильність і сердечність і се зворушувало її, бож предметом сих почувань був її синок.
Юрба розступалася перед нею, ввійшла отже помимо глоти до костела і найшла місце, а тимчасом перед костелом повстав великий рух. Сповнилися бажання згромадженого люду і величавий повіз ґрафа, сиві коні та золотиста ліберія слуг, хоч були вправді всім добре знані, нині однак викликали незвичайне вражіннє.
„Ідуть, їдуть!“ — загомоніло серед юрби, і очи всіх звернулися на дорогу, на котрій показався парадний повіз ґрафа. Повіз станув у кінци перед костелом. Тома отворив дверці, а з повоза вискочив хлопчик, убраний як звичайно, у чорний, оксамітний одяг.
„Капітан!“ Викапаний капітан! — шепотіли сі, що памятали вітця Седрика.
Седрик зовсім не догадався, що є предметом загальної уваги, стояв при дверцях повоза й чекав на ґрафа, що висідав поволи при помочи камердинера. Хлопчик із видимою чутливістю слідив кождий рух старця, а коли сей висів, присунувся до нього близенько і подав йому рамя з такою певністю себе, з таким усміхом дитинного довіря глядів в його очи, що счудованнє обняло юрбу. Грізний ґраф, що був загальним стра-
