мирився по хвильці і говорив із великим оживленнєм:
„А що! Чи не згадав я відразу, що се обман, підступ, заговір на нього!.. А то все для того, що він Американець“.
„Но, но, побачимо, чи вдасться штука“ — кликав Дік — „чи я позволю на се! О, знаю її добре і не позволю їй ворохобити. Захотілося їмосці ґрафської корони! До лиця булаб їй, як тій безрозі в павиних перах! Тепер пригадую собі, що в одній часописи подавали, що сей будучий льорд Фонтлєрой має під бородою близну мов від загоєної рани. Отож я знаю, звідки ся близна. І я розповідав вам уже, пане, як то раз у злости кинула Мінна в мене полумиском, а влучила у власного сина. Рана була страшна. Бен завізвав лікаря, а сей сказав, що знак лишиться вже на ціле життє. Но, прошу панства! І сей хлопець вийшов тепер на льорда! То пишне! Такий він льорд, як і я. Присягну, що се ріднісінький син Бена, а мій братанок. Іще вийду на стрия льордів і ґрафів. І хто був би сього надіявся!“
Дік був із природи второпний, а що від дитинства мусів собі сам радити на світі, набув багато досвіду. Вмів над кождою справою добре застановитися, вирозуміти її значіннє. І наколиб малий льорд міг був сього дня заглянути до склепу пана Гобза, пізнав би, як щирих приятелів лишив у Ню-Йорку. Години минали незамітно на довгих, оживлених нарадах, а вони обдумували пляни і укладали спосіб поступовання. Пан Гобз поділяв зовсім погляд Діка і хвалив його видумки.
Коли так розглянули цілу справу і розібрали всі подробиці, рішили оба приятелі розпочати за-
