„Стара перекупка, що продає яблока при брамі парку, мусить мати також таке старинне, як се то ви назвали, по…походженнє. Вона така стара, що ледви ходить. Має певно зі сто літ. А однак бідачка мусить навіть і в дощ сидіти при брамі парку і продавати яблока, бо інакше не мала би з чого жити. Мені її дуже жаль і иншим хлопчикам також. Одної неділі мій товариш Біллі дістав від бабуні цілого доляра. Я став його просити, щоби кождого дня купив за кілька центів яблок у сеї старушки. І він дав себе намовити, бо то дуже чесний хлопець, сей Біллі. Але щож? Щоденно їв яблока і до четверга так йому вже обридли, що й дивитися на них не міг. Бо хто не дуже любить яблока, то вони мусять йому скоро сприкритися. На щастє моя мама мала тоді стілько гроший, що могла мені дати також цілого доляра. Одже тепер я купував кождого дня по кілька яблок, як довго гроший стало, хоч і мені вже були сприкрилися. Бідна старушка. І ви, пане, жалувалиб її також, колиб її побачили. Вона каже, що її страшно ломить у костях, особливо, коли на дворі вогко; але бо вона також має таке старинне похо…походженнє“.
Пан Гевішем зачав гладити бороду рукою, не знав, як би се хлопчикови вияснити.
„Я зовсім що инше мав на думні, коли говорив про старинне походженнє“ — сказав у кінці — се не означає віку особи, лише довге істнованнє роду. Коли приміром назвиско яке від кількох сот літ носять люди славні, знамениті, заслужені для краю, тоді кажемо про їх нинішних потомків, що мають старинне походженнє“.
„О, то певно так, як Юрій Вашінґтон“ — закликав Седрик із жаром; — „чую про нього,
