вмів терпеливо зносити. Але нині не кричав, ані не гнівався, хоч нога боліла його більше, як звичайно. Піднісся, затискаючи зуби й опер руку о рамя хлопчика, що з напруженнєм усіх сил підтримував старця старанно.
„Нехай дідуньо сильно опреться“ — говорив дбайливо — „я тримаю дідуня сильно.“
Коли слуга провадив ґрафа, сей дійсно опирався на нім цілим тягарем; тепер вправді помагав собі паличкою, але всеж таки тягар його достойної особи поважно заважив на рамени хлопчика і ґраф спостеріг се; хотів його однак випробувати і не прикликав камердинера. Заки дійшли до порога, вже малий льорд був зарумянений, задиханий і серце билося йому, як молоток. Не угинався однак, напружував мязи, ті мязи, яких силу так подивляв Дік.
„Нехай дідуньо не боїться“ — повторяв відважно, хоч голосок його зраджував утому, — „я сильно тримаю дідуня… сильно… то вже недалеко.“
Воно дійсно не далека була дорога з бібліотеки до їдальні, а всеж видалася вона Седрикови безконечною. Заки дійшов від порога салі до стола, тяжка долоня пригнітала його чимраз більше, за кождим кроком глибше мусів віддихати, лице палало. Але все таки відважно поконував утому, не перестаючи всміхатися до діда та запевняти, що його удержить.
„То мусить бути дуже прикрий біль“ — говорив повний співчуття. — „Чи дідуньо не уживав ніколи арніки або синапізмів із гірчиці? Пан Гобз прикладав синапізми і се приносило йому полекшу. Арніка також має добре ділати.“
