„Складаю Вашій Достойности мої сердечні бажання з нагоди прибуття внука“.
Ґраф не любив звірятися перед ніким, сказав отже коротко:
„Він подібний до вітця, коби лиш мав ліпшу долю!“ — а відтак поспішно додав: — „Що то за справа приводить тебе так скоро, що чувати, ректоре?“
Приняттє було незвичайно приязне; ректор набрав відваги і приступив до річи.
„Йде мені про сього Гуґона, піднаємця з Загороди“ — сказав. — Бідняга довго й тяжко хорував, діти переходили шкарлятину, а тепер знов жінка його захоріла з перевтоми і лежить. Я знаю, що по трохи він і сам собі винен. Нераз я йому се говорив, та він тупа голова. Але в сім році впало на нього стілько нещасть і недолі, що дійсно заслугує на милосердє. Тимчасом пан Нюїк, управитель, заповів, щоб він виносився від першого, як до тої пори не заплатить. А чимже він заплатить, коли гроша в хаті нема? А як викинуть його з хорою жінкою, то щож вони пічнуть, нещасливі? Діти також іще не зовсім здорові. Він просить лише проволоки, а за кілька місяців на певно заплатить“.
„Ба, всі вони так говорять“ — буркнув ґраф, — „а за кілька місяців буде та сама історія“.
Седрик стояв при кріслі свого дідуня і слухав розмови незвичайно уважно. Особливо згадка про шкарлятину дуже його займала. Знав, що се тяжка і небезпечна хороба, тому сердечно співчував дітям сього Гуґона.
„Я охотно поручу за нього“ — говорив ректор. — „Гуґон совісний, колиб лише вернув до сили, то запрацює і віддасть сі гроші. Він дуже
