від Росії держави, можна говорити. Почуття такого, тоді принаймні, не було; це просто вигадка нашого «історика».
Та ще й довго потім політична, думка, не тільки мас, але й провідних кол ріжних націй, з яких складалася попередня Росія, не могла уявити собі буття свого народу відірваним від загально-російської державности. Грузія до проголошення своєї самостійности приходить лише на весні 1918 р. і то під загрозою турецької навали. Арменія, й большовицька й анти-большовицька, ввесь час в масі звязувала своє існування з Росією. Навіть тюрко-татарський Азербайджан довго хитався на цьому Standpunkt'і, хоч і була там сильною туркофильська течія.
До речи тут буде згадати й про «З'їзд Народів», скликаний Українською Центральною Радою у Київі на 21–28 вересня, на який прибули представники татарів, грузинів, латишів, литовців, жидів, білорусів, естонців, молдаванів, донських козаків, союза козацьких віськ та бурятів. З'їзд цей ухвалив, що «Росія повинна бути федеративною демократичною республикою»; на Зїзді обрано Раду Народів з осідком в Київі, якій припоручено керувати справою спільної боротьби всіх народів за «храм волі народів» — російську федерацію» (див. Христюк, т. II, стор. 21–22).
Зокрема що до України, то перший Універсал Центральної Ради з дня 10 червня 1917 р. прямо проголошує, що Україна не одділяється від усієї Росії, не розриває з державою російською. Другим Універсалом з дня 3 липня того ж 1917 р. було потвержено, що Рада «завжди стояла за те, щоб не одділяти України від Росії».
Але хід національного визволення штовхав українські політичні партії на шлях державного усамостійнення й привів Центральну Раду до рішення скликати Українські Установчі Збори. «Сколихнулась вся російська демократія й буржуазія»… %об розвіяти атмосферу неправдивих і провокаційних чуток, які почали ширитись по всій Росії з приводу ухвали Ради про скликання Установчих Зборів, Голова Генерального Секретаріяту В. Винниченко надрукував в газетах в кінці жовтня, за якийсь тиждень до большовицького перевороту, особливого листа, в якому виясняв позицію Центральної Ради і доводив, що українська демократія не змагається до одірвання України від Росії; що ідеалом її (Ради) є «федерація російської республики і участь в ній України, як рівного з иншими частинами Росії державного тіла»[1].
Може, в цей час керовники національного руху і уявляли собі цілком ясно неминучість повної сепарації від Росії і фактично переводили її, але в такому разі вони значить, не могли ще сполягати на настрій мас і примушені були критися з своїми планами й намірами, бо маси не були ще підготовані до сприняття цих планів.
Отже так тяжко давалося народження й оформлення ідеї державної самостійности навіть для многоміліонової України. Процес цей був прискорений, як вже згадувано, большовицьким переворотом 25 жовтня, коли реально повстало питання про необхідність негайного проголошення суверенности Української Держави, бо Україна фактично відірвалася від Московщини. Видається третій Універсал Центральної Ради з дня 7 лис-
- ↑ Див. П. Христюк, т. II, стор. 189.
