…А іноді мені на зустріч линуть,
Мов привиди, Твої кохані руки.
В таку пору, як блиски сонця гинуть,
Як над полями сумно крячуть круки.
Як думка в лоні ночі тихне, блідне
І жалко оглядаєсь на відхідне…
Мов цвіт ніжний, вишневий, атласовий
Кладуться на мої втомлені очі,
Так гейби спомин згаслої любови,
Німий спокій Нірвани, смерти, ночі…
Мов цвіти вже давно, давно повялі,
З весною перецвилі і опалі.
І снують казку щастя, що зівяло,
Що осінь всі сліди за ним затерла…
Й та мова рине в душу так помалу,
Як поцілуї любки, що померла.
Бліді, як лоно ледяної кралі,
І багряні, як уст Твоїх коралі.
А їм на зустріч з серця рветься туга
Така, що простягає в даль долоні,
Що глибша ніж найглибша гір яруга,
Така, що не зміститься в небосклоні,
Така, що в безвість кидає проклони,
Аж серце в грудях з захвату холоне!…
