Гудки патруль над ранком дзвонять в білім місті.
Збудившись, леви з грив стрясають зорі й сніг.
Порожні, сині площі в мряці золотистій
колишуться, мов птахи, і біжать з-під ніг.
Дівчата, що вночі в снах ясних розцвітали,
в устах почувши терпкість ранку й свіжу синь,
здригаються, як промінь сонця в око жалить,
долонями взиваючи останню тінь.
Мов піна на тарелях, сонний сніг на площах,
гудки, мов кулі в скло, влітають до кімнат.
Як шаль, дівчатам шиї обвиває острах,
піднявшися з прогалин думки, з серця дна.
Аж сонце, що промінням чеше гриви левів
й оливою мастить їм вигнуті хребти,
відвернеться. Так око неба коралеве
подивиться тривожно, чи й кудою йти.
Знечевя бризне постріл перший, другий, третій…
і сонце — крапля ртуті в неба синім склі —
сполохане хитнеться й, тремтячи у леті,
униз покотиться в подертий стяг землі.
Розприснеться й гарячим лоєм на обличчях
холоне, як людьми закрутить наглий вир
і сивим клоччям диму куряться рушниці,
випльовуючи кусні сонця з ситих гирл.
Летять з горбатих мурів постріли, мов щиглі.
Ой, поцілує куля ніжно лева в рот!
І тепле оливо в левиних пащах стигне,
аж продереться день — розрізане шатро.
