Апокриф
Мій прадід плив, бувало, на хребті кита,
три дні й три ночі проповідував глибинам.
Зелений велетень — вода тяжка й густа
пророка колихала, наче мати сина.
Біблійна, довга борода — з ебену стяг
являлась зорям сходу на букетах піни.
Долонь лілеї понад водами простяг,
благословляючи пливучих в даль дельфінів.
Три рази сонце й місяць. Добрий, вірний кит
з пророком плавав тихо, рівно, обережно.
На ложе дна прибої клались, як роки,
коли міняються, мов дня і ночі стежі.
Чи знаєш тьмяне царство — світ мільйона див,
зелено-чорну батьківщину восьминогів?
Бо навіть сон таких не дасть нам образів,
як ніч в правічному пожарі дна морського.
Хто викохав потворну постать цих істот?
Природи жарт жорстокий, марнотратний безум?
Бють глухо риби-молоти у штольні вод
і риби-пили крають водне сонце лезом.
Це друге сонце з дна — двійник того з-під хмар
і квола тінь його й повторення імлаве,
згубивши зміст червоний — життєтворний жар,
лежить в могилі водяній на хвилях — лавах.
Життя колиска перша тут, стихій кубло
(коли ще Дух Святий ширяв понад водою)
й могила повсякчасна; це туди зійшло
в щоденній самозгубі, самостраті сонце!
