як я був їх собі малював, але досить добрих для нас, що не маємо пихи багатіїв.
Сюзана. А проте, ніщо з того, що ти намислив, на що ми сподівались, друже, не сталося.
Фіґаро. Випадок зробив ліпше, ніж ми всі, моя маленька. Так ведеться в світі; людина працює, проєктує, уряджує з одного боку; фортуна виконує з другого. І від неситого завойовника, що хотів би проковтнути землю, до сумирного сліпця, що його водить собака, всі є іграшка її примхи; і ще сліпець із собакою часто має кращого поводатаря, менше помилиться в своїх надіях, ніж другий сліпець із своїм оточенням. — Для того милого сліпця, що зветься Амур… (Ніжно бере її знов за стан).
Сюзана. Ах, мені цікавий тільки цей один!
Фіґаро. Дозволь же, щоб я був за доброго собаку, що приведе його до твоїх прегарних маленьких дверей; і от ми маємо замешкання на цілий вік.
Сюзана. (сміючись). Амур і ти?
Фіґаро. Я й Амур.
Сюзана. І ви не шукатимете іншого житла?
Фіґаро. Якщо ти мене туди візьмеш, нехай тоді тисяча мільйонів зальотників…
Сюзана. Ти перебільшуєш; скажи по твоїй щирій правді.
Фіґаро. По моїй найправдивішій правді!
Сюзана. Фе, гидкий! Хіба в тебе їх кілька?
Фіґаро. О, авжеж. Відколи спостережено, що з часом давні дурниці робляться мудрістю і що давні маленькі брехні, доволі зле посіяні, вирощували великі, великі правди, є їх тисячі порід. І такі,