Граф. Любов… то тільки роман серця; втіха єсть його історія; вона мене приводить до твоїх колін.
Графиня. Ви вже її не любите?
Граф. Я її люблю дуже, але три літа суспільного життя роблять подружжя таким споважнілим!
Графиня. Чого б ви в ній хотіли?
Граф (милуючи її). Того, що находжу в тобі, красо моя…
Графиня. Але скажіть…
Граф. Не знаю: може менше одноманітности, більше перцю у поводженні, чогось такого, що чарує, часом — пере́чення; хіба я знаю? Наші жінки думають, що все вже зробили, коли кохають нас. Сказавши це раз, вони нас кохають, кохають (якщо кохають), і такі поблажливі, такі услужні, і завсіди і без перестану, що одного прекрасного вечора з великим здивованням знаходиш ситість, там, де шукав щастя.
Графиня (на бік). Ах, яка наука.
Граф. Справді, Сюзон, я дуже часто думав, що коли ми вганяємо десь інде за тією втіхою, що втікає від нас у них, то це через те, що вони не вчаться доволі піддержувати нашу уподобу, відновлятися в коханні, відживляти, скажу так, чари володіння ними — різнобарвністю.
Графиня (вколота). То вони повинні все?..
Граф (сміючись). А чоловік — нічого? Чи нам зміняти хід природи? Наше завдання було їх собі здобути, а їхнє…
Графиня. Їхнє?..
Граф. Задержати нас. Це дуже забувають.