поважної симпатії в масового буржуазного глядача. Навпаки, Бомарше хоч і зберіг в образі Фіґаровому основні риси традиційного типу „лукавого слуги“, але, одночасно, зробив його порядною людиною і інтеліґентом; він „ушляхетнив“ його у згоді з вимогами дрібнобуржуазної етики. Фіґаро — не пройдисвіт: він дурить тільки тих, кого слід дурити — Бартольо й Базіля, що сами обманом і силою держать під замком Розіну і намагаються спонукати її до ненавидного шлюбу з Бартольо. Фіґаро — освічена людина: він знає медицину, він пробував свої сили в драматургії, він складає вірші й пісні. Нарешті, Фіґаро — зовсім навіть не лакей: він — мадрівний цилюрник, цебто вільний ремесник, а графові Альмавіві він допомагає викрасти Розіну не з обов'язку, а радше з некорисливого „почуття правди“ (характеристично, що в кінці п'єси він не має жодної нагороди за свої послуги, всупереч традиціям „щасливого кінця“ у клясичній легкій комедії). І з усіма своїми буржуазними чеснотами, він одночасно — центральний персонаж п'єси, найцікавіший, найхитріший, дотепний, веселий і вигадливий! Постать Фіґаро це апотеоза дрібного буржуа-кар'єриста, який живе з того, що робить послуги великому панству, але не поважає його, лишаючись при цьому в межах буржуазного кодексу моралі. Щоправда, ця апотеоза дана у доволі замаскованій формі: Фіґаро, все таки, особа підлегла, формально він тільки прибічник графів; але буржуазний глядач середини XVIII століття не був щодо цього вибагливий: досі він звик був, щоб його в комедії або висміювано у вигляді „мішанина в дворянстві“, або змальовувано в ідилічно-патріархальних рисах під гаслом: „знай, хто літами старший“. Інтеліґентний буржуа, що нічим, крім роду, не поступається перед дворянином і має культуру свого часу, уперше з'явився на сцені як позитивний персонаж; це було сутне зрушення у соціяльній тематиці французької комедії, і буржуазний глядач помітив його з чуйністю молодої кляси, що готується до визволу з станових рямців. Навпаки, аристократична частина глядачів нічого цього не помітила; вона просто плескала дотепній „комедії ситуацій“, і гадки не маючи про соціяльний зміст її.
Та коли слідом за „Севільським цилюрником“ вийшло в світ „Одружіння Фіґаро“ (1784) то тут уже й сліпі побачили, що
