в французькому театрі робиться щось нечуване. Не дарма п'єса була приблизно три роки заборонена і сім разів пройшла через цензуру. Людовік XVI сказав: „Як дозволяти цю п'єсу ліпше зараз таки зруйнувати геть Бастілію“. Та політична безтурботність французького двору напередодні революції була така велика, що саме королева Марія-Антуанета і граф д'Артуа (майбутній король Карл X) добилися кінець-кінцем дозволу п'єси, по тому як її скількись разів виставляли приватно в двірських колах.
Немає потреби нагадувати в цій статті за сюжет п'єси, що й сам по собі доволі революційний: буржуа боронить свою наречену від замахів февдального маґната, якому він служить. Цим разом не то образ Фіґаро, ба й сама дія п'єси набуває соціяльної ваги. У „Севільському цилюрнику“ Фіґаро боровся проти суто умовної і асоціяльної постаті Бартольо, тут він бореться проти графа Альмавіві — постаті теж умовної, але суспільно актуальної, в силу основної драматичної ситуації. Бомарше дуже далекий від сатиричного трактування графа Альмавіви, як персонажа; але він будує всю п'єсу на такій ситуації, де граф відіграє ролю гнобителя й розпусника, що надуживав в своїх інтересах і своїм багатством, і своїми урядовими судовими правами, і що його стримує в його февдально-кріпосницьких вихватках лише присутність графині, цебто чинник позасуспільний. Щоправда, Бомарше дуже мистецьки ускладнив композицію комедії, зв'язавши основну соціяльно-любовну інтригу (граф — Сюзана — Фіґаро) з двома додатковими любовними, позбавленими безпосередньої соціяльної ваги (Керюбен — графиня — граф і графиня — граф — Сюзана) і, крім того, з „родинним“ мотивом „пізнання родацтва“ (Фіґаро — Марселіна — Бартольо); але саме останній мотив, своєю чергою, використав автор для пародійної сцени суду в 3-му акті, яка становить собою гостру сатиру на станове судочинство дореволюційної Франції. Бомарше цим разом не вдовольняється тим, що робить з Фіґаро чемпіона буржуазної моралі і переможним оборонцем буржуазної родини, протиставленої „неморальній розбещеності“ дворянства (протиставлення, що його, як відомо, опісля широко використала буржуазна публіцистика за революційної доби); він вкладає йому
