в уста чимало сентенцій і сарказмів, спрямованих проти великого панства і проти станової держави, як такої. Увесь величезний монолог Фіґаро, що становить 3-ю сцену 5-го акту (такий недоречний з погляду сценічного мистецтва) присвячений цілком критиці сущого соціяльного ладу:
|
„Шляхетність, багатство, ранґ, становище; все це робить таким гордим! Що ви вчинили для того, щоб мати те все добро? Ви завдали собі труду народитися і нічого більше; врешті людина досить звичайна! Коли ж я, біс його батькові! загубившись у темному натовпі, я мусів розгорнути більше знаття і розважности на те тільки, щоб існувати, ніж укладено за сто літ у правування цілою Еспанією“. |
Глядач і читач доби Бомарше дуже добре розумів, про яку „Еспанію“ тут ідеться. Але не будемо покликатися на вирази соціяльного протесту, що увійшли в склад цього монолога: для цього довелося б процитувати весь монолог. Звернімо краще читачеву увагу на надзвичайну витриманість і послідовність цієї атаки на станову державу: з винятком самого графа Альмавіви, усі інші персонажі п'єси виявляють щодо цього цілковиту одностайність. Навіть Бартольо — персонаж, у суті, неґативний — і той висловлюється з цього приводу не менш песимістично, ніж сам Фіґаро:
|
„Пам'ятай, що розсудлива людина не в'яжеться з великими панами, що вони завсіди переважають нас своїм становищем“ (акт 5, сцена 2). |
І навіть суддя Брідуазон, представник „урядового“ дворянства, змальований у п'єсі цілковитим кретином, і той прихитрюється кинути на адресу станово-плутократичного правосуддя сарказм, надто вдалий, щоб він був ненавмисний:
|
Марселіна (до Брідуазона). То це ви будете нас судити? Брідуазон. А хіба ж я ку-упив свій уряд для чого іншого? Марселіна (зідхнувши). Велике надужиття продавати їх. Брідуазон. Так, Зро-обили б краще, коли б давали їх нам дурно (акт 3, сцена 12). |
