Граф. Ах, пані, ви без милосердя…
Сюзана. Пані могла дати вам покликати людей.
Граф. Твоя правда, мені треба впокоритися… Пробачте, я так засоромлений!..
Сюзана. Признайтеся, мій пане, що ви трошки на те заслуговуєте.
Граф. Чому ти не виходила, як я тебе кликав недобра?
Сюзана. Я передягалася, як могла краще, з великою допомогою шпильок, а пані, що забороняла мені вийти, мала на те свої підстави.
Граф. Замість нагадувати мені мої помилки, поможи мені краще її заспокоїти.
Графиня. Ні, пане, така образа не забувається. Я маю вступити до урсулінок[1], і бачу добре, що саме тепер час.
Граф. І ви не пожалкуєте трохи, як те зробите?
Сюзана. Я певна, що день від'їзду буде передоднем плачу.
Графиня. Е, нехай би й так, Сюзон? я волію краще жалкувати, аніж мати легкодумність пробачити йому; він мене надто образив.
Граф. Розіно!..
Графиня. Я вже не Розіна, та Розіна, що ви так переслідували[2], я бідна графиня Альмавіва, смутна занедбана жінка, що ви її не любите.
Сюзана. Пані!
Граф (благаючи). Пожалійте!
Графиня. Ви мене зовсім не пожаліли.
Граф. Але цей лист… він мені перевернув кров!
Графиня. Я не згоджувалась, щоб його написано.
