Граф (хутко). Відповідай мені, а то я тебе прожену.
Антоніо. А хіба я піду?
Граф. Як це?
Антоніо (тикаючи себе в чоло). Якщо у вас нема досить оцього, щоб зберегти доброго слугу, то я не такий дурний, щоб відіслати такого доброго пана.
Граф (з гнівом його трусить). Ти казав, викинули в це вікно чоловіка?
Антоніо. Так, вельможний пане; зараз оце, в білій куртці, і він побіг так жваво й прудко, до лиха…
Граф (нетерпляче). А далі?
Антоніо. Я дуже хтів побігти навздогін, але я так добре тріснувся рукою об ґратку, що цей палець не може рушити ні ногою, ні рукою (підіймає палець).
Граф. Принаймні, ти впізнав би того чоловіка?
Антоніо. О, вжеж, що впізнав би… проте, якщо я його бачив.
Сюзана (тихо до Фіґаро). Він його не бачив.
Фіґаро. От скільки бучі за горщик квіток! Скільки тобі треба, плаксію, за твої левкої? Нема чого дошукуватися, вельможний пане, то я вискочив.
Граф. Як, то ви?
Антоніо. Скільки тобі треба, плаксію? Отже ваш тулуб дуже погрубшав з того часу, бо я вас знайшов тоді меншим і тоншим!
Фіґаро. Певно, коли стрибаєш, то підгинаєшся…
Антоніо. Мені здається, що то був радше… сказати б, той жевжик-паж.
Граф. Ти хочеш сказати, Керюбен?
