вім прикладі такої заокеанської допомоги. Маю на думці Ірляндію, цей «ізмарагдовий острів», нарід якого пройшов хрестовим шляхом національного мучеництва, заки виборов свою державну незалежність. Зупиняюсь саме на Ірляндії через те, що в Америці живе більше ірляндців, ніж у батьківщині та що ця ірляндська еміґрація відограла велику ролю у визвольній протианглійській боротьбі свого народу.
Американська статистика нарахувала в 1910 р. 4.504.360 ірляндців у Півн.-Амер. Сполуч. Штатах. Самі ірляндці обстоюють значно вище число своїх земляків в Америці, бо кругло — 13 мільйонів. Л. Треґіз — автор джерельної французької книги — «Ірляндія у світовій кризі» (1917) гадає, що остання цифра коли й перебільшена, проте дає «точнішу уяву про моральне значіння ірляндців в американській республіці»… Фактом лишається, що найбільшим ірляндським містом є Бостон, а не Деблін і що ірляндці уважали Америку «новим островом» (an t'Oileán), з якого вони зробили свою «обіцяну землю» (Tir Tairugire). Для американських еміґрантів з Ірляндії і зокрема для їхніх дітей — «ізмарагдовий острів» все був містичною батьківщиною, доля якої дуже їх хвилювала.
Хто не знає безприкладної трагедії Ірляндії в середині XIX ст.. коли голод і пошесті децимували населення цього краю та тисячами виганяли за-океан у вільну Америку! Проте, головно завдяки своїй американській еміґрації, Ірляндія, екокономічно зруйнована, культурно занепала й політично безоглядно поневолена — могла здійснювати гасло «Нарід — собі», прямуючи так до свого національного відродження та політичного визволення. Докладно з'ясувати тут цей бік ірляндського питання — виходить за межі нашого нарису. Че-
