пам’яток басейнів Оки, Десни, Сейму, а й навіть Прип’яті щонайменше до середини I тис. н. е. Цим коло замикається, і слов’янам взагалі не залишається місця в Східній Європі.
Найбільш дивним у цьому, однак, є невизначеність самого поняття «слов’янський», яким оперують дослідники при постановці питань про етнічну атрибуцію тих чи інших археологічних культур і типів. Справді, слово це має певний сенс як позначення приналежності до певної мовної сім’ї, яка відома нам лише від епохи раннього середньовіччя. Але мова носіїв археологічних культур першої половини і середини I тис. н. е. нам невідома і, мабуть, ніколи не буде відома.
СУЧАСНИЙ СТАН ПРОБЛЕМИ
В нашому випадку трудність полягає у визначенні субстрату. Зрештою, нема ясності, як треба оцінювати конкретне етнічне явище, що характеризується мовою неслов’янської групи, але було втягнуто до процесу слов’янського етногенезу і у зв’язку з цим зазнало мовної асиміляції. Коли теоретичною підвалиною етногенічних студій була концепція М. Я. Марра з її стадіальною теорією, коли «слов’янство» було виключною приналежністю певної стадії, хронологічно відповідної середньовіччю, такої проблеми взагалі не існувало. Але вона постала дуже гостро, коли було визнане існування мов слов’янської системи і в попередні епохи.
Отже, невиробленість термінології, що відбиває і певну логічну плутанину, відсутність чіткого розмежування поняття «слов’янський» в етнічному плані (в розумінні «такий, що є безпосереднім етнічним предком якогось з слов’янських народів») від поняття «слов’янський» в лінгвістичному плані часто-густо приводить до того, що дослідники просто не розуміють один одного, підставляючи термінологічні неузгодження замість суперечок по суті.
Необхідність зрештою розібратися в теоретичних основах проблеми етногенезу стає чим далі, тим більш очевидною. Про це починають писати дослідники різного профілю і різних спеціальностей. З матеріалів, опублікованих останнім часом, видно, що мовознавство, яке досі вело проблему етногенезу, обумовлюючи своїми досягненнями її перехід на принципово нові етапи, тепер явно втрачає своє авангардне місце.
І якщо у виступах мовознавців помітне бажання залишитися в рамках традиційного індоєвропеїзму (яскравий приклад цьому — недавно опублікована книга Ф. П. Філіна [531], то з боку археологів чуємо інші голоси, що закликають до нового підходу до теми [334].
Очевидно, для того, щоб наша проблема перейшла нарешті на якісно новий щабель розробки (чого безумовно вимагає сучасний стан науки), необхідні серйозні дослідження, щоб розібратися в теоретичних питан-
