нях і виробити таку концепцію загального етногенічного процесу, яка б знаходилася у відповідності з нагромадженим фактичним матеріалом і дозволила б розглядати його як єдину систему, що не має недоречностей і зовнішніх (недіалектичних) протиріч.
Відсутність у радянській науці розробленої і загальноприйнятої теорії етногенезу, яка б могла бути покладена в основу дослідження проблеми виникнення кожного конкретного народу, зобов’язує нас хоча б коротко спинитися на теоретичній стороні проблеми. Не можемо претендувати на остаточне розв’язання питання, яке має не стільки історичний, скільки філософський і соціологічний характер, але вважаємо за конче потрібне принаймні роз’яснити свою позицію в цій проблемі, аби уникнути прикрих непорозумінь.
1. Поняття етнічної спільності людей (етносу, народу) є історичним. Етнічні явища знаходять свій вияв у єдності території, мови, матеріальної та духовної культури, побуту, звичаїв, вірувань і т. д. В цій системі ознак мова виступає лише одним з компонентів; підкреслюємо це у зв’язку з тим, що в літературі досить поширеним є погляд, за яким мова є головною (а то й єдиною) ознакою етносу. Так, наприклад, Ф. П. Філій в праці, присвяченій проблемі формування російської мови, писав: «Решающее значение в освещении этого вопроса (этногенеза славян.— М. Б.) принадлежало и принадлежит языковедению, поскольку язык является важнейшим признаком этнической принадлежности населения» [531, с. 15], і далі: «Этническое и родственное» тождественно лишь «языковому» и «языковому родству» [531, с. 42].
Цей погляд є абсолютно невірним; якщо це було б справді так, поняття етносу взагалі виявилося б непотрібним — досить було б поняття мови. Не кажучи навіть про ті окремі відхилення від норми, де мова і народ просто не збігаються (наприклад, два різні народи — серби і хорвати — користуються однією спільною мовою, а швейцарці взагалі не мають власної мови і користуються частково німецькою, частково французькою), теза ця невірна по суті. Етнос є явищем соціально-історичним і знаходить своє відображення у всіх сторонах діяльності людського суспільства. Твердження, подібні до наведених вище, заперечують етнографію як науку, що вивчає етнічні особливості конкретних народів поза мовою — в галузі матеріальної і духовної культури.
Заперечуючи можливість розглядати матеріальну культуру (в тому числі — коли йдеться про давні епохи — на підставі археологічного матеріалу) як відображення етнічних єдностей, Ф. П. Філій, зокрема, посилається на той безперечний факт, що окремі риси культури часто виявля-