ються спільними для різних народів. Ну, а хіба в різних мовах немає спільних рис? Хіба слово «плуг» не є спільним для всіх слов’ян? Хіба слово «Handel» не є однаковим у польській і німецькій мовах? Хіба в різних мовах мало спільних граматичних і структурних закономірностей? Однак нікому ж не спадає на думку дивна ідея заперечувати можливість розрізняти окремі мови і ті суспільні організми, які виступають їх носіями.
Очевидно, справа не в окремих елементах, культури, які можуть бути спільними чи специфічними у різних етнічних явищ; справа в усьому комплексі культури, як системи, що завжди і всюди є специфічною. Адже, коли йдеться про різні культури, то чимсь вони в кожному разі повинні відрізнятися одна від одної; коли ж маємо групи археологічних пам’яток з абсолютно подібною комплексною характеристикою, то не буде ніяких підстав виділяти дві або кілька культур.
2. Проблема етногенезу є проблемою історичною, а процес етногонії є однією з сторін історичного розвитку суспільства. Підкреслюємо це особливо у зв’язку з дискусією про те, чиєю прерогативою є наша проблема, і яка наука має честь вважати себе головною і вирішальною силою при її розв’язанні. Всі, нібито, згодні з тим, що вирішити питання про походження того чи іншого народу на підставі лише якогось одного типу джерел — археологічних чи історичних (розуміємо: письмових), чи лінгвістичних, чи етнографічних, чи антропологічних, і т. д.— неможливо; лише притягнення всіх цих матеріалів може забезпечити успіх справі. Отже, етногенез — проблема, так би мовити, міждисциплінова, вона є прерогативою і історії, і археології, і етнографії, і мовознавства, і антропології. Нехтування хоча б одним якимсь видом джерел може привести до дуже небажаних і прикрих наслідків.
Але чи всі ці джерела повинні бути визнані за рівноцінні в нашій проблемі? Відволікаємось від можливості конкретних умов (наприклад, наявність достатньої кількості письмових джерел відсуває на другий план необхідність звертатись до археологічних чи антропологічних даних); питання ставимо в суто теоретичному плані: чи є підстави вважати, що процес етногонії найбільш адекватно відбивається в пам’ятках якоїсь однієї конкретної сторони творчості людини?
Звертаючись до наявної літератури, констатуємо дуже строкату картину в розбіжності думок, закономірність якої, зрештою, обумовлюється спеціалізацією дослідників. Очевидно, природним є те, що, як правило, представники кожної дисципліни схильні надавати саме своєму матеріалу найбільшої ваги. Винятком, хіба що, є антропологія — у зв’язку з тим, що теорія расизму подолана в радянській науці настільки грунтовно, що нікому не спаде на думку стверджувати примат фізичного розвитку людського типу перед соціальною творчістю суспільства. Але претензії інших наук, безперечно, мають місце.
