Найбільш поширеним, однак, є погляд, що головне місце при розв’язанні проблеми етногенезу належить мовному матеріалу і що проблема ця є перш за все проблемою лінгвістичною. Власне, тривалий час розробка проблеми і йшла цим шляхом (маємо на увазі індоєвропейську теорію). Теоретичним обгрунтуванням цієї тенденції була теза про те, що головною ознакою етносу завжди є мова, про що вже говорилося вище.
Але поряд з цим існують і інші точки зору. Так, наприклад, С. А. Токарев рішуче заперечував претензії мовознавства, а разом з тим і археології, історії та інших наук зайняти чільне місце в розробці етногонічних питань, вважаючи, що це місце може належати тільки етнографії як науці про народи.
З другого боку, маємо принаймні практичну тенденцію, яка відводить дуже значне місце матеріалам археологічним (виявом її, зокрема, є велика кількість праць, що ставлять і розв’язують конкретні питання етногенезу на базі використання археологічних даних).
Очевидно, при оцінці всіх цих точок зору казуїстичні аргументи мають мінімальне значення. Посилання на конкретні приклади і ситуації, коли, скажімо, лінгвістика дає можливість вирішення питання, а археологія — ні, можуть тільки заплутати справу. Тут йтиметься лише про співвідношення наявних джерел у даному конкретному випадку; про доцільність компенсувати нестачу однієї групи іншою. Тепер нас, однак, цікавить принципове, теоретичне розв’язання суперечок, яке, на нашу думку, визначається саме тим, що процес етногенезу є процесом історичним, а тим самим і суть нашої проблеми є також історичною.
Кожна наука має свій предмет і метод. І коли проблеми, що стосуються сфери, предмету однієї науки, намагаються розв’язати методом, властивим для інших наук, наслідки мають, як правило, негативний характер. Головна біда етногонічних студій тривалий час полягала в тому, що історична по суті проблема розв’язувалася методами лінгвістики, причому нерідко — всупереч даним історичних джерел. У зв’язку з цим претензії лінгвістики або етнографії доводиться рішуче заперечити. І справа зовсім не в тому, щоб нехтувати лінгвістичними або етнографічними фактами, а в тому, щоб при постановці історичної проблеми розглядати ці факти, як історичні джерела, виробивши відповідний підхід до них, тобто аналізуючи їх методами історичного дослідження.
3. Процес етногенезу є завжди процесом дуже конкретним. Суть його полягає у формуванні народів, але народів конкретних, таких; що існують (або існували) реально, виникнення яких охоплює точно визначені хронологічні періоди, про які можна сказати, що вони мають свій початок і свій кінець. Розуміння етногенезу як перманентного процесу, що розпочався десь на зорі людської історії і тягнеться до наших днів, позбавляє саме поняття реального змісту.
