сім’ї романських народів не має нічого спільного з класичною схемою індоєвропеїзму.
Те ж саме можна сказати щодо походження тюркської сім’ї народів, монгольської та ін. Немає ніяких підстав думати, що процес утворення тих етнічних груп, формування яких не освітлено письмовими джерелами, повинен був відбуватися обов’язково за кабінетною схемою класичного індоєвропеїзму.
Таким чином, досягнення порівняльно-історичного мовознавства мають суто лінгвістичне значення. Вони справді дають хороше знаряддя для з’ясування закономірностей утворення споріднених мов шляхом виведення їх з спільного кореня, але нічим не можуть допомогти при вирішенні питань про походження споріднених у мовному відношенні народів: шлях утворення останніх, як правило, був зовсім іншим.
Із сказаного випливає необхідність дуже чітко розрізняти поняття мовних предків і предків етнічних, які в деяких окремих випадках могли співпадати, але здебільшого не мають між собою нічого спільного. В нашому випадку, мовним предком румунського народу були римляни, а предками етнічними — населення Дунайсько-Карпатських земель (переважно — гето-дакійські племена, а також — сармати, кельти, слов’яни та ін. етнічні групи, що так чи інакше проникали на цю територію).
Так само було б абсолютно невірно при постановці проблеми походження конкретних слов’янських народів (русі, поляків, чехів, болгар, сербів та ін.) ототожнювати поняття їх етнічних предків з поняттям їх мовних предків. Процес цей був значно складнішим, і в його висвітленні питання про носіїв праслов’янської мови, зрештою, взагалі не є актуальним і являє найменший інтерес. Досить того, що можемо визнати наявність цих носіїв серед численних етнічних груп, які реально брали участь у процесі утворення конкретних слов’янських народів. Докладніше про цей аспект дослідження скажемо далі.
5. Археологічним еквівалентом народу (в розумінні конкретного етнічного утворення) є археологічна культура. Правда, в спеціальній літературі тепер іде досить активна дискусія про співвідношення між обома цими явищами, причому багато дослідників рішуче заперечують можливість співставлення (а тим більше — ототожнення) їх. При цьому висловлюється думка, що, мовляв, одна культура може покривати собою кілька різних етнічних масивів (наприклад, черняхівська культура — слов’ян, готів, сарматів, фракійців і т. п.). Однак, природа цієї дискусії криється у невиробленості самого поняття «археологічна культура».
Справді, що таке «археологічна культура», в чому полягає суть її розуміння? На превеликий жаль, доводиться стикатися з тенденцією називати культурами довільно утворювані множини, що виділяються на підставі випадкових критеріїв і справді часто не мають етнічного змісту (наприклад, «скіфська культура» від Алтаю до Сілезії, виділена на під-
