ності достатніх даних це очевидне само собою. Натомість для мовознавця з’ясування часу існування і території поширення реконструйованих чисто лінгвістичним шляхом «прамов» становить практично проблему недорозв’язання.
Локальність археологічного матеріалу визначає відповідно і його джерельні можливості. Розсікаючи його горизонтально, тобто реконструюючи археологічну карту для кожного конкретного періоду, ми одержуємо досить точно локалізовані географічно масиви споріднених археологічних явищ, які ми називаємо культурами і яким відповідають певні етнічні єдності. Про їх мову і етнічні назви ми ще нічого не знаємо; в деяких випадках — коли для цього є відповідні дані — ми можемо привласнювати цим єдностям етнічні імена, відомі нам з письмових джерел; можемо (знову-таки, при наявності необхідних даних) робити більш загальні визначення, відносячи той або інший масив до якогось ширшого етнічного масиву (до слов’янського, германського, іранського і т. д.). Можна спробувати з більшою або меншою ймовірністю пов’язати з ними ті або інші конкретні мови. Але все це не змінює справи по суті. Замість цього можна умовно називати ці масиви якимись символами (наприклад, літерами: «народ А», «народ Б» і т. д.) або — як це прийнято в археології — умовними іменами, утвореними від назви першої або найбільш характерної пам’ятки (черняхівська група племен, зарубинецькі племена та ін.). Історична конкретність цих понять не зменшується від неповноти їх характеристик, від того, що мова і назва суспільних етнічних єдностей, які стоять за ними, нам невідомі.
Розсікаючи сукупність археологічного матеріалу по вертикалі, тобто фіксуючи поступову зміну культур в часі на якійсь конкретній території (в археології це має назву стратиграфічних колонок), ми можемо реконструювати процес еволюції культурних типів на цій території, тобто ствердити або заперечити безперервність і спадковість культурного розвитку. Цій картині розвитку археологічних типів буде відповідати картина етнічного розвитку, оскільки безпосередній генетичний зв’язок між хронологічно суміжними культурами означає, відповідно, безпосередній генетичний зв’язок між населенням, яке залишило ці культури, наслідком діяльності якого вони, власне, виступають.
Отже, наявність генетичного зв’язку між хронологічно різними культурними виявами на одній території є надійним показником, що населення на цій території протягом усього часу, показаного цими виявами, залишалося в основі тим самим. Відсутність такого зв’язку означає зміну населення[1].
- ↑ Тут необхідне застереження: встановлення наявності або відсутності генетичних зв’язків між двома хронологічно суміжними культурами, в свою чергу, є справою досить складною. Питання це аж ніяк не може бути зведено до простого порівняння: наявність окремих схожих рис сама по собі ще не означає генетичного зв’язку, так само як наявність окремих відмінностей — його відсутності. Кожну таку схожість чи відмінність треба зважувати конкретно, з урахуванням загальної тенденції розвитку і тих причин (або умов), які її визначили. На жаль, у деяких лінгвістів існує надто спрощене уявлення про методи археологічних досліджень.
