Але чи можна вважати, що стратиграфічна колонка археологічного матеріалу в такій ,же мірі є відображенням мовного розвитку? Аж ніяк. Глоттогонія і етногонія є різними процесами; в окремих випадках, правда, співпадання можливі, але в переважній більшості справа, очевидно, була складнішою. Так, археологія показує безперервність розвитку території сучасної Румунії від рубежу н. е. до раннього середньовіччя; генетичні зв’язки між хронологічно різними культурними виявами тут цілком безперечні (хоч і ускладнені проникненням деяких побічних явищ, зв’язаних з появою на цій території ряду нових племен), але в мовному розвитку тут був перебій. В першій половині I тис. н. е. (II— III ст.) територія Дакії зазнала романізації, хоч етнічний склад її населення в основі своїй залишився тим же.
7. Загальна тенденція етнічного розвитку являє собою рух від множини до єдності Тимчасом класичний індоєрропеїзм уявляв собі процес у діаметрально протилежному напрямку. Оскільки походження сучасних народів вважалося наслідком розпаду єдиної мовно-етнічної єдності «пранароду», то кожний новий етап етнічного розвитку характеризувався різким збільшенням кількості мов і, відповідно, етнічних утворень (народів).
В історичному аспекті ця теорія, як абстрактна схема, була можлива ще в кінці XIX ст. завдяки відсутності скільки-небудь серйозних відомостей про стан населення в стародавні епохи. Грубо процес етнічного розвитку мислився таким чином, що первинні етнічні масиви («пранароди»), які були порівняно невеликими і займали, відповідно, обмежені території, на певному етапі свого розвитку (внаслідок природного зростання населення або в силу якихось інших причин) починали виявляти тенденцію до розселення. Окремі частини цих масивів освоювали нові простори, зрештою розходились по незмірно ширших територіях, поступово втрачаючи зв’язки між собою. В результаті — єдиний до того «пранарод» розпадався спочатку на діалектні групи, які надалі кристалізувалися в окремі народи, що утворювали одну сім’ю в пам’ять спільності свого походження. Основну пружину етнічного розвитку, отже, становило розселення.
Характерною особливістю цієї класичної схеми було уявлення про те, що розселення це здійснювалося у вакуумі; головною передумовою було визнання, що кількість стародавніх народів обмежувалася пранародами, які реконструювалися у зв’язку з реконструкцією відповідних «прамов». Але ця передумова, починаючи з кінця XIX ст., була рішуче підважена розвитком археологічних досліджень, які показали, що тери-
