те, що ми не вкупі, — замітив суддя. — Кілько то наших побусурменилося ще тоді, як ми сиділи над Вардаром! Тут буде ще гірше. Тут не маємо з чого жити, отже братія розлазиться за хлібом. Піде, тай пропаде. Не кожний такий, як Сивенький, що таки вернувся до своїх.
— Ще бувши в службі, — тягнув далі Сивенький, — я зійшовся з одним кубанським старшиною. По довгій балачці про старі часи на Запоріжжю він допевнився, що я запорозької душі не запродав туркові. Я виміркував, що той старшина не московський запроданець. Ми оба були зразу як той, що силкується ходити поміж дощ. Але пізнавши один одного, ми розбалакалися зовсім щиро. Коли він почув, що я з запорізької громади під Солунем, виявив мені наміри кубанської старшини і просив мене, щоб я стягнув мою запорізьку громаду на Кубань. Я зараз „занедужав“ і мене, як добре заслуженого інваліда пустили з війська. Що далі було зі мною, вже знаєте. Я найшов вас і лишаюся між вами. Як гадаєте, що краще б нам усім перенестися на Кубань, то проведу вас. Тепер я відійду. Ви радьте без мене. Я підчинюся вислідові ради.
Сивенький вийшов. Довший час не промовив ніхто. Всі сиділи похнюплені і пережовували це, що чули від Сивенького. Мовчанку перебив отаман.
— Ми раді б почути, що на це скажуть наші діди. Ті, що власними очима бачили прадідне Запоріжжя; що разом з запорозьким лицарством покинули дідизну, бо не хотіли жити під рукою московського царя…
Найстарший дід зідхнув.
101
