— Вони знають про нас? — перебив один дід дрижачим голосом. — Про нас запроторених на край чужого світа?
— Знають і переказують вам свою просьбу. Я цю просьбу переповім і ви рішайте, яку дати відповідь, та чи взагалі відповісти. Мабуть знаєте, що на Кубані зібралася, правда, поневільно, велика сила запорозького народу. По зруйнуванню Січі в році 1775 запорожці розбрилися по всьому світі. Зразу найбільше було їх на Дунаю. Лиха доля щораз більше розганяла та розсівала по світі запорозьке лицарство, колишню оборону й славу України. Щоб цей меч українського народу викинути поза межі України, москаль загнав усіх запорожців, що були під його владою, аж на Кавказ, над ріку Кубань. Це зле, що запорожці не на своїм прадіднім Дніпрі, а на кавказькій Кубані. Всежтаки краще так, ніж жити між чужими. Головна сила запорожців, хоч тепер в іншім, не на своїм прадіднім місці, і хоч під москалем, усежтаки далі під боком України. Отже кубанські запорожці надіються, що бодай на Кубані воскресне давнє Запоріжжя і колись стане в пригоді своїй батьківщині.
— Дав би Бог! — зідхнув один дід, що тямив Запоріжжя на Дніпрі.
— Так думаючи, старшина кубанців стягає на Кубань запорозьких недобитків. Таким способом старшина силкується скріпити це будуче Нове Запоріжжя. Стягаючи розсіяних по світі недобитків до себе, кубанці й їм роблять прислугу, бо одиницям не дають запропаститися в морі чужих народів.
— Ой, багато пропало нашого брата через
100
