— Просимо, діду, — заохочував його отаман — скажіть слово.
— Коли так, то послухайте, — промовив найстарший дід. — Ви всі знаєте, як я люблю москаля. Я все стояв за те, що краще нам усім згинути, як вертатись під царя. Але я був такий, бо мене ніколи не покидала надія, що здужаємо відбудувати Запоріжжя на Дунаю. Цю надію майже розвіяла зрада Гладкого і тої черні, що пішла за ним та втікла до москаля. Хоч за цю зраду турок зруйнував Дунавецьку Січ, багато запорозького народу вирізав і решту недобитків розсіяв малими оселями по всій Туреччині, я ще не тратив надії. Але тепер, коли від поневолення Запоріжжя москалями минуло вісімдесят років, від зруйнування Дунавецької Січі пятдесят,… коли поза межами царської влади нема одної запорозької громади, в якій було б більше, як тисяча душ; коли ці недобитки живуть розсіяні в морях чужих вір і розпливаються в них; коли справді є надія, що на Кубані віджиє давнє Запоріжжя, то… що більше там буде запорозького народу, то скорше це станеться… Там скорше встане Запоріжжя і ми, наш гурток не щезне так, як сніг щезає на сонці. Я за те, щоб піти за радою кубанської старшини.
Дід замовк. Ще промовляли оба другі діди і промовляли так само. Старшини вже й не радили над питанням: „іти на Кубань, чи ні?“ Говорили тільки про труднощі такого переселення. Вони знали, що турок не відпустить їх від себе… ще й до свого ворога, московського царя… Попросили Сивенького.
— Ти сказав, — промовив до нього отаман, — що проведеш нас на Кубань… В імя Боже, веди!
102
