— Чи всі згідні? — спитав Сивенький, поглядаючи недовірливо на дідів.
— Всі, — відповів отаман. — Ми всі пішли за радою дідів…
— Коли так, — промовив Сивенький, — то… язик за зубами! Ми важимо нашими головами. Як турок пронюхає, що ми затіваємо, то… самі знаєте, чим це скінчиться. Я повис би на найвищім стовпі, бо я, хоч турецький паша, перший кинув між вас гадку покинути турка і перейти до його ворогів.
— Тим ти не журися, — перебив отаман. — Між нами нема довгоязиких. І необережних нема, бо ми не діти. Ми лише ломили собі голови питанням, як видобутися з-під турецької опіки. Ми тепер як та душа, що рада б до раю, але її не пускають туди гріхи. Коли ти загадав перевести нас, то мабуть уже знаєш, як нам переступити турецьку межу.
— Я сам ще не знаю, як, — відповів Сивенький. — Але спосіб найдеться. Я насамперед проберуся сам на Кубань, щоб діло перебалакати з кубанською старшиною й забезпечити місце якнайкорисніше для нашої оселі. По моїм повороті будемо продумувати, як відси видобутися. Я для нашої цілі надіюся використати мої давні і нові знайомства. При помочі тих знайомих і приятелів нам неважко буде переселитися відси під саму кавказьку межу. Там ніхто не буде нами журитися, отже легко буде малими гуртками, чи й усім укупі, перекинутися на Кавказ і перебратися на той бік аж на Кубань.
Всі признали, що так було б найкраще. Рада договорилася до того, що Сивенький
103
