не з бідного народу ніби для султана, задержує для себе. До скарбу султана висилає дуже мало, вимовляючись тим, що нарід бідний і не годен дати більше. Ми чули, що анґорський валі справедливий чоловік, та що в Стамбулі не глухі на те, що він каже. Отже наш бей вислав нас до валі в Анґорі з просьбою, щоб у Стамбулі заступився за нас. Ми гадали, що як він султанові, або хоч лиш великому везирові це перекаже, що ми йому розкажемо про нашого валі, нашого суддю і наших грабіжників, то нам пришлють іншого, справедливішого валі. Нашим нещастям було це, що ми мали добрі коні і везли дарунок для султана від нашої орди — коня, якого стайня падишаха напевно ще не мала. Ми вели білого-біліського араба, щоб передати його султанові руками анґорського валі. Скортіло нас їхати коротшою дорогою, попри аул курдів, добрими кіньми пів дня дороги відси. Хоч ми попри аул їхали вночі, курди переймили нас. Коні забрали, нас завели сюди і закопали. Сюди ніколи ніхто не заходить, отже курди гадали, що нас ніхто не знайде і не витягне з землі.
— Мене дивує, що курди не вбили вас, — замітив Сивенький.
— Ми билися з ними і вбили чотирьох курдів. Отже вони пімстилися так, щоб ми конали в страшних муках з голоду, спраги і заїджені комахами… Що ви за люди і куди вас Бог веде?
Сивенький не хотів сказати всього, отже відповів:
— В нашім товаристві люди різної віри. Ми їдемо з Анґори… саме до вашого бея.
— З Анґори до Ор-бея? — крикнули всі татари.
114
