Це питання Сивенького здивувало і затрівожило.
— Чи він знає, що я приїхав сюди викрасти падишахові пригорщу запорожців? — подумав Сивенький.
— То була б чорна невдячність, — відповів. — Але, що значить твоє питання? Ніхто з нас проти падишаха нічим не провинився.
— Чи хто з товариства согрішив, не скажу. Але мабуть провинився… син одного з твоїх товаришів…
— Син? Чий син? В нашім товаристві нема ніякого сина.
— Син того старого…
Сивенький цілий здригнувся і впялив в татарина допитливі очі.
— То не турок той старий…
— Чому так думаєш?
— Як його син не вихрист, то й його батько христіянин.
— Що ти верзеш про якогось його сина?
— Бачу, що не маєш до мене довіря. Боїшся зради.
— Зради не боюся. Тільки про дещо і з найпевнішим приятелем не говорю, поки не бачу користи для самого діла. Тепер вже можу з тобою балакати, бо бачу, що це не буде без користи для діла. Ти щось знаєш. Бодай стільки, щоб нас навести на слід. Щоб показати, що вірю тобі і зради не боюся, розкажу, хто ми і яка ціль нашої мандрівки. Я справді турецький паша, але не турок. Я христіянин. І той не турок. Він христіянський священик. Йому пропав син у дорозі з Кавказу до Анґори. Мабуть між Кавказом і Ерзерумом. Ми хочемо натра-
118
