пити на його слід… Ти мабуть знаєш щось про нього… Але, що навело тебе на думку, що він син мого старого товариша?
— Я бачив молодого. Як би йому побілив чуприну й бороду і як би додав кілька морщин, то ніхто не пізнав би, хто з них батько, а хто син. І голос в обох однаковий.
— Де ти бачив того сина?
— В нашім аулі, як його вели посіпаки валі. Куди, не знаю, але як вернусь до дому, провідаю. Посіпаки, що вели його, ночували разом з ним в нашім аулі. Вони сказали нашому беєві, що ведуть шпіона. Був одягнений зтурецька і їхав як турецький купець. В гостинниці, до якої заїхав, хрестився! Це зрадило його. Може він не шпіон. Може якась інша причина спонукала його в дорозі крізь турецький край затаїти свій рід і свою віру…
— Таки так було… Отже ти надієшся перевідати, куди його повели?
— Так. Може бей знає. Як ні, то маючи початок сліду, знайдемо її кінець. Вже не потребуєте питатн за поповичем. Отже й не потребуєте поступати до аула курдів. Можете їхати з нами горами.
— Тепер з іншої причини треба нам таки лишитися на нашім дотеперішнім шляху. Нам треба попри аул курдів на те, щоб вони, зайняті нами, не думали про вас… Вертаймось до товариства. Але старому ані слова про те все, щоб заощадити батькові гіркого розчарування по хвилинній радості, як не знайдемо сина. Йому треба буде поволі робити надію. Але аж тоді, як найдемо виразніший слід.
— Чи курди не навідувалися до вас тоді,
119
