— Та сухопуттю? — спитав курд, покручуючи недовірливо головою. — Морем дорога коротша і безпечніша.
— Ми купці, маємо орудки на сухопутнім шляху. Приймеш нас на нічліг? Заплатимо добре.
Курд трохи очима не зїв коня Сивенького, так вдивлявся в нього.
— Ти справді купець? Я ще не бачив купця, який їхавби на такім коні, на такім чистокровнім арабі.
— А як я цього коня купив, щоб перепродати його якому англійському льордові?
— Твоє товариство також на таких конях?
— Є ще один такий. Але й інші наші коні несогірші.
— Що то за рушниця, з якої стріляв твій товариш? Чи в ній сидить нечистий, що так далеко бє, ще й птахи у повітрі? Нащо він постріляв птахи, яких і пес не їсть?
— Ми не знали, хто ви. Гадаючи, що то може степові хижаки, ми хотіли показати вам, що ви всі погибнете, ще заки причвалаєте до нас. Тепер бачу, що твої люди якийсь чесний народ. Отже, приймеш нас на ніч?
— Хоч я отаман, то всежтаки мушу насамперед спитати моїх людей. У моїй хаті нема місця, отже мушу запитати, хто прийме вас.
Отаман вернувся до свого гуртка, побалакав із своїми людьми і вернувся до Сивенького.
— Вас шестеро? — спитав.
— Так.
— Отже мої люди приймуть вас. Всі ваші коні я возьму до себе. Тебе і твоїх людей розмістимо по два в трьох хатах.
— Щоб легше було перемогти нас і без
130
